Від бровара Ґрунда до ПрАТ «Ензим» або про виробництво дріжджів на околиці Львова

 

Бровар Грунда при дорозі на Золочів (нині - вул. Личаківська). Світлина кінця ХІХ ст.

Наприкінці ХІХ століття у Львові та на його околицях налічувалося більше 10 броварів (пивоварень). Один із них розташовувалася біля шосе (цісарського гостинця) на Золочів біля Винниківського лісу і належав Ґрунду. Після І світової війни, у 1922 році, цей бровар було переобладнано на фабрику пресованих дріжджів. Так починалася історія сучасного підприємства ПрАТ «Ензим».

Львів’яни завжди славилися любов’ю до пива, отож виробники цього хмільного напою активно конкурували між собою. У 1890-х рр. мешканці Львова могли скуштувати пиво із 13 броварів, які знаходилися у місті та його околицях. Тільки обіч сучасної вулиці Личаківської наприкінці ХІХ століття працювало два броварі. Один із них стояв неподалік Личаківського (нині – Винниківського) ринку на розі вулиць Солодової та Вишенського. Цей бровар належав Фридеріку Грюбнеру, який був дуже поважною людиною в місті і обирався радним до магістрату. Другий бровар австрієць Ґрунд у 1870-х рр. збудував за Личаківською рогачкою на землях сільської громади Лисинич. Бровар Ґрунда, як писав Андрій Кирчів, славився якістю свого пива та смаженими курчатами до нього. Пиво від Ґрунда навіть порівнювали із знаменитим чеським праздроєм, воно було відоме далеко за межами міста Львова. Однією із складових якості пива від Ґрунда була чиста джерельна вода, яка спеціальним водогоном доставлялася із джерел у Винниківському лісі (існує також версія, що підприємство, як потім і Львівський дріжджевий завод, використовувало воду із річки Марунька, яка мала витоки на околиці Львова в місцевості Майорівка).

Для поціновувачів пива поруч із броварем було споруджено невелику «реставрацію» (так тоді називали ресторани) – її відвідували львів’яни, які йшли на «проходи» (прогулянки) до Винниківського лісу та Чортових скель. Подейкують, що саме Ґрунд у своєму закладі першим у Львові запровадив використання костерів (від coaster – підставка під горнятко), які підкладали під гальби із пивом. Костери, із однієї сторони, захищали столи ресторації від подряпин, а з іншої сторони слугували для обліку пива, випитого клієнтами – офіціанти робили на них позначки після кожної гальби пива.

Бровар у Лисиничах (колишній бровар Грунда). Листівка середини 1900-х рр.

У 1898 році три великих пивоварні – Кляйна, Ґрунда та колишня ізуїтська при вулиці Клепарівській об’єдналися У Львівську акціонерну спілку броварів, 60% акцій якої були у власності міської влади Львова. Завдяки об’єднанню в одну компанію пивовари змогли успішно протистояти конкуренції і розвивати виробництво. Відповідно до статуту акціонерної спілки, в розпорядження компанії відійшли ґрунти на території громад Винників і Лисинич із будинками та пивоварнею; ґрунти на Погулянці разом із броварем «Ян Кляйн», які належали його спадкоємцям Роберту та Юліанові Кляйнам, а також бровар «Лілієнфельд і спілка» та землі із будівлями обіч вулиці Клепарівської, власниками яких були Герш Горовіц, Еміль і Філіп Ямполєри, Симеон Шаф та Герман Клярфельд. Із великих пивоварень Львова до акційної спілки не увійшла лише броварня Макса Вікселя, який не витримавши конкуренції, зайнявся продажами у Львові імпортного пива, а також вин різних виробників під маркою «Віксель і син». Ця фірма навіть мала гордий статус «цісарсько-королівського постачальника напоїв»!

І після долучення до акціонерної спілки, броварня Ґрунда зберігала свою популярність, про що говорить наступний факт: у 1909 році, коли відкрився рух на локальній залізниці Львів – Підгайці поруч із броварем влаштували пристанок Лисиничі.

Сильного удару по львівському пивоварінню нанесла Перша світова, а також польсько-українська війни. Зокрема у кінці грудня бойові дії точилися біля броваря Ґрунда. Отож у 1918 – 1920 рр. виробництво пива акціонерною спілкою сконцентрувалося на виробничому майданчику при вулиці Клепарівській, тобто на колишній єзуїтській пивоварні, яка працювала із 1715 року. Інші виробничі майданчики були продані та перепрофільовані. У 1921 році акціонерна спілка, яка викупила колишній бровар Ґрунда, звернулася до Львівського повітового староства із проханням дозволити організувати на місці пивоварні у Лисиничах завод із виробництва пресованих дріжджів та спирту.

Тут треба зазначити, що перша у Львові фабрика із виробництва пресованих дріжджів, солоду і спирту почала працювати на Замарстинові у 1903 році. Для цього підприємства при вул. Львівській, 108 (нині вул. Замарстинівська, 170) за проєктом Альберта Захаревича та Юзефа Сосновського були споруджені виробничі приміщення. Проте на початку 1920-х років ця фабрика була придбана фірмою Бачевських і її було переобладнано на фабрику горілок та лікерів. У радянські часи на місці цієї фабрики було розбудовано Львівський інструментальний завод.

Оскільки громаді міста Львова та і усім мешканцям повіту були потрібні дріжджі (у період після Першої світової війни їх завозили до Львова із Чехії, Угорщини та Австрії), прохання акціонерного товариства було задоволене. Відповідно, за участю австрійської компанії «Mautner Markhof» колишню пивоварню було швидко переобладнано для виробництва дріжджів. Підприємство отримало назву «Лисиницька фабрика пресованих дріжджів та спирту, спілка акційна» оскільки підприємство знаходилося на землях приміської громади Лисиничі, коло нього виник хутір Лисиничі. Під такою назвою підприємство фігурувало до вересня 1939 року, коли Львів був окупований радянськими військами. У 1931 році відбулося розширення меж міста Львова – межа міста тепер проходила сучасною вулицею Буковою і далі до залізничного переїзду на вул. Тракт Глинянський, який тоді називався «Дорога до Малих Кривчиць», із 1934 року сільські громади Кривчиць, Лисинич та Підбірців були об’єднані в одну гміну Кривчиці, на території якої опинилося підприємство по виготовленню дріжджів.

Лисиницька фабрика пресованих дріжджів і спирту дуже скоро отримала популярність серед споживачів завдяки високій якості свого продукту. Так у 1930 році підприємству належало біля 1/6 всього ринку дріжджів у Другій Речі Посполитій.

Проте підприємство наприкінці 1930-х – на початку 1940-х рр. було відоме не тільки завдяки якості продукції, але і через страшний сморід, який супроводжував виробництво. Фабрика дріжджів працювала і у часи німецької окупації міста Львова. Відомий у свій час львівський письменник Тарас Мигаль у романі «Вогонь і чад» писав, що німці, аби не відчувати специфічного «аромату» виробництва дріжджів, прямуючи до Винник, намагалися оминати фабрику аж по Глинянському Тракту.

Уже після приходу на Галичину «перших совітів» Лисиницьку фарбрику пресованих дріжджів і спирту було націоналізовано. Із 1945 року виробництво було перейменовано у Львівський дріжджовий завод. Хоча у назві заводу було слово «Львівський», виробництво знаходилося на території хутору Лисиничі Винниківського району. До території міста Львова хутір Лисиничі із дріжджовим заводом та автобазою було прилучено 27 квітня 1955 року відповідно до рішення Львівського облвиконкому. У радянські часи виробництво на Львівському дріждзаводі було значно розширене, адже підприємство забезпечувало дріжджами більшу частину західного регіону України, адже аналогічне підприємство в ті часи було тільки в Чернівцях.

У пакувальному цеху Львівського дріжджового заводу. Світлина 1960-х рр.

«Ахілесовою п’ятою» виробництва дріжджів у Львові залишалася низька екологічність виробництва – стоки підприємства забруднювали річку Марунька, а люди, які мешкали поруч із підприємством, «насолоджувалися» ароматом виробництва. Навіть на початку ХХІ століття підприємство часто звинувачували у смороді, на який періодично скаржилися львів’яни. Наприкінці 1980-х рр. навіть існували плани закриття Львівського дріжджевого заводу і перенесення виробництва за десятки кілометрів від міста, але ці плани не були реалізовані. У 1989 році Львівський дріжджевий завод очолив Орест Вовк, який зміг зберегти виробництво у Львові, успішно пройти приватизацію та модернізувати підприємство. Орест Вовк очолював компанію «Ензим» аж до своєї смерті 19 лютого 2014 року. Відспівували керівника «Ензиму» в церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Личакові, а поховали на Янівському цвинтарі.

У 1994 році Львівський дріжджевий завод пройшов акціонування і на його базі було створено Закрите акціонерне товариство (ЗАТ) «Ензим». У середині 1990-х років поруч із прохідною підприємства працював фірмовий кіоск, який реалізовував дріжджі. До віконця цього кіоску завжди вишуковувалася черга – значна частина покупців купувала дріжджі із метою перепродажу. У другій половині 1990-х років ВАТ «Ензим» провело значну роботу по модернізації виробництва. Вже у 1996 році «Ензим» налагодив виробництво сухих дріжджів із терміном зберігання до 2 років (традиційні пресовані дріжджі можуть зберігатися до 30 діб) – це було єдине підприємство в Україні, яке тоді виробляло таку продукцію. У 1997 році всі технологічні процеси на підприємстві було автоматизоване, було введено комп’ютерне керування процесами. У 2001 році на підприємстві було створено інноваційний центр хлібопечення «Хлібний дім». У 2009 році чисельність працівників «Ензиму» складала 461 особу.

Львівський дріжджовий завод ПрАТ "Ензим". Світлина 2015 р.

Зараз ПрАТ «Ензим» виготовляє продукцію під торговою маркою «Львівські дріжджі». У 2015 році підприємство експортувало свою продукцію в 13 країн Європи, а у 2022 році – вже у 22 країни. ПрАТ «Ензим» є найбільшим виробником дріжджів в Україні, підприємству належить біля 75% ринку. У 2016 році компанія інвестувала 6 млн. грн. в очисні споруди міста.

Модернізація підприємства продовжувалася і у ХХІ столітті, особлива увага приділялася саме питанням екології. Зокрема у 2004 і 2016 рр. на підприємстві було проведено реконструкцію і модернізацію очисних споруд. Зараз підприємство виготовляє власний біогаз внаслідок очищення стоків і цим забезпечує до 70% енергопотреб у виробництві. Невдовзі підприємство узагалі планує відмовитися від закупівлі природного газу.

Крім виробництва дріжджів у середині 2000-х років ЗАТ «Ензим» інвестувало 8,5 мільйонів доларів у будівництво підприємство ТзОВ «Кормотех», яке виробляє високоякісні екструдовані сухі корми для собак та котів під торговими марками «Мяу», «Гав» та «Клуб чотири лапи». ПрАТ «Ензим» також виробляє  реалізацію фармацевтичні препарати, пробіотики, сорбенти, біологічні засоби захисту рослин, препарати для очищення води та грунту,  багато іншого. На підприємстві цех дослідного виробництва обладнаний повністю французькою технікою, цех фармацевтичного виробництва – німецькою.

До 2018 року ПрАТ «Ензим» було єдиним замовником перевезень на збереженій ділянці колишньої локальної залізниці Львів – Підгайці від станції Підзамче до пристанку «Чортова Скеля» поруч із заводом. Сюди в цистернах доправлялася меляса, а також соляна кислота. На пристанку було обладнано пункт прийому сировини та пропарювання цистерн. Із 2018 року підприємство відмовилося від постачання сировини залізничним транспортом, отож рух на цій залізниці припинився.

Поряд із дріжджевим заводом компанія «Ензим» нещодавно почала споруджувати нові виробничі потужності, в які інвестували біля 20 мільйонів євро. За словами голови наглядової ради «Ензиму» Олени Вовк тут виготовлятимуть високотехнологічні дріжджеві екстракти, які відповідатимуть харчовим трендам майбутнього. Будівництво нових виробничих потужностей частково фінансується кредитом ЄБРР у 10 млн. євро.